Ловіть прокурора
Їхала з Києва до Сум. На зупинці в Пирятині до мене підійшов чоловік, який в цьому ж маршрутному таксі добирався до Лохвиці. Почав розмову:
- Куди їдете? Ви в Сумах живете? А чому з Києва? А де ви працюєте? А де навчаєтеся?
- Навіщо вам? – питаю.
- Просто хотів розмову зав’язати, — відповідає.
- Ви або «есбеушнік», або прокурор, — кажу, промугикавши на попередні питання.
- Вгадали. Я працюю в Генеральній прокуратурі України.
І понеслась! Людині тільки й треба було зачепитися за найцінніше. Цей чоловік розказував про свою професію, про трьохкімнатну квартиру в Києві, про джип, на якому не може їздити, бо солярка дорога, тому доводиться отак в маршрутці «тіліпатися». Він повідомив мені й про другу свою квартиру в Києві, яку здає в оренду й отримує за неї чотири з половиною тисячі гривень. Говорив з гордістю, без великих пауз. Здалось, що я вже знаю про цю людину більше, ніж про своїх батьків.
Прокурор з ряду тих, хто зайвий раз любив розказати про цінності, які сьогодні підвищують людину в наших очах, додають авторитету й роблять її цікавішим співрозмовником. Погодьтеся, було б не так ефектно, якби цей прокурор розказав мені про врятованого ним котика на дереві чи про останню книгу Віктора Пєлєвіна. Що особисто мене захопило б більше.
Розмова не задалася. Після 5-хвилинного монологу я запитала про можливість зруйнування корупційного трикутника між «СБУ-МІЛЦІЄЮ і ПРОКУРАТУРОЮ». І Прокурор пішов купити пиріжок.
Той пішов, але в моєму оточенні їх ще багато. Вони, як і подобається прокурорам, ведуть розмову чітко: без зайвих питань, емоцій, без цитат, анекдотів і цікавих історій. Їм просто важливо сказати про себе й знати, чи набагато краще справи у інших. «Де працюєш?», «де вчаться твої діти?», «коли будуть одружуватися?» — незмінними постулатами починаються й закінчуються їх розмови. Отриману інформацію при нагоді вони передають колегам, яким вона нафіг не потрібна. Так, щоб просто знали.
- Привіт. Десь зараз працюєш?
- Привіт. Ні, на біржі.
- А я в Києві працюю. Дружина є?
- Ні.
- Ну ладно, бувай. Поспішаю.
Або ще:
- О, ти тут касиром працюєш?
- Так, але це тимчасово.
- А шо тобі тут платять?
- Та мало.
- А ти заміж вийшла?
- Ні. Я не спішу.
- Понятно. Піду, бо мене там ждуть. Хорошо, що тебе побачила, хоч поговорили.
От на такому говоріння й будується система всього спілкування. Ми не спілкуємося, а дістаємо інформацію. Ми не говоримо, а кидаємося словами.
Люда не засне, поки не дізнається, як звати хлопчика у Марини. Руслан не влаштується на роботу, поки не дізнається скільки заробляє Максим. Розмови про погоду, хороші вихідні, літературу, кіно – це кал.
Вбивайте в собі прокурорів. Вони роблять нас нещасними.
0 коментарів