Ловіть прокурора

Їхала з Києва до Сум. На зупинці в Пирятині до мене підійшов чоловік, який в цьому ж маршрутному таксі добирався до Лохвиці. Почав розмову:

-          Куди їдете? Ви в Сумах живете? А чому з Києва? А де ви працюєте? А де навчаєтеся?

-          Навіщо вам? – питаю.

-          Просто хотів розмову зав’язати, — відповідає.

-          Ви або «есбеушнік», або прокурор, — кажу, промугикавши на попередні питання.

-          Вгадали. Я працюю в Генеральній прокуратурі України.

І понеслась! Людині тільки й треба було зачепитися за найцінніше. Цей чоловік розказував про свою професію, про трьохкімнатну квартиру в Києві, про джип, на якому не може їздити, бо солярка дорога, тому доводиться отак в маршрутці «тіліпатися». Він повідомив мені й про другу свою квартиру в Києві, яку здає в оренду й отримує за неї чотири з половиною тисячі гривень. Говорив з гордістю, без великих пауз. Здалось, що я вже знаю про цю людину більше, ніж про своїх батьків.

Прокурор з ряду тих, хто зайвий раз любив розказати про цінності, які сьогодні підвищують людину в наших очах, додають авторитету й роблять її цікавішим співрозмовником.  Погодьтеся, було б не так ефектно, якби цей прокурор розказав мені про врятованого ним котика на дереві чи про останню книгу Віктора Пєлєвіна. Що особисто мене захопило б більше.

Розмова не задалася. Після 5-хвилинного монологу я запитала про можливість зруйнування корупційного трикутника між «СБУ-МІЛЦІЄЮ і ПРОКУРАТУРОЮ». І Прокурор пішов купити пиріжок.

Той пішов, але в моєму оточенні їх ще багато. Вони, як і подобається прокурорам, ведуть розмову чітко: без зайвих питань, емоцій, без цитат, анекдотів і цікавих історій. Їм просто важливо сказати про себе й знати, чи набагато краще справи у інших. «Де працюєш?», «де вчаться твої діти?», «коли будуть одружуватися?» — незмінними постулатами починаються й закінчуються їх розмови. Отриману інформацію при нагоді вони передають колегам, яким вона нафіг не потрібна. Так, щоб просто знали.

-          Привіт. Десь зараз працюєш?

-          Привіт. Ні, на біржі.

-          А я в Києві працюю. Дружина є?

-          Ні.

-          Ну ладно, бувай. Поспішаю.

Або ще:

-          О, ти тут касиром працюєш?

-          Так, але це тимчасово.

-          А шо тобі тут платять?

-          Та мало.

-          А ти заміж вийшла?

-          Ні. Я не спішу.

-          Понятно. Піду, бо мене там ждуть. Хорошо, що тебе побачила, хоч поговорили.

От на такому говоріння й будується система всього спілкування. Ми не спілкуємося, а дістаємо інформацію. Ми не говоримо, а кидаємося словами.

Люда не засне, поки не дізнається, як звати хлопчика у Марини. Руслан не влаштується на роботу, поки не дізнається скільки заробляє Максим. Розмови про погоду, хороші вихідні, літературу, кіно – це кал.

Вбивайте в собі прокурорів. Вони роблять нас нещасними.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте