Побачити Україну

Пам’ятаєте оповідання Антона-Павловича Чехова «Людина в футлярі», де головний герой боявся реальності й ховався в стінах свого власного світу? Так це про життя типового українця. Тільки тут він не те, щоб боїться реальності, просто довгий час вона була йому не цікава.

В студентські роки ми з подругами придумали гру, за правилами якої група знайомих людей запирається в кімнаті без світла, без вікна, без телевізора, музики і жодних умов для комфорту, тільки з їжею і водою. Експеримент мав тривати три дні, чого б вистачило для перевірки психологічної витримки. Так і не пограли. Коли виїхала за кордон навчатися, зрозуміла, що за подібними правилами я грала все своє життя. Після двох років проживання в іншій країні, поглянула на Україну з боку. Побачила таку собі закриту коробку, в якій багато світла, але йому не дають пробитися.

Дозволю собі бути відвертою.

Українцям треба перестати себе жаліти і навчитися відповідати за свої вчинки. Що непогано виходить в українця, так це бідкатися й нарікати на свою долю. Безперестанку розмови про невдячну роботу, неслухняних дітей, поганих сусідів, злу владу й страшне життя. Ніхто, крім нас самих не винен в тому, що відбувається зараз з Україною, що відбувалося з нею 5, чи 10 років тому. Це ми своєю байдужістю і бездуховністю допустили такий безлад. Нас не цікавило, на що витрачаються податки, чому приймаються ті чи інші закони. Це ми боялися за свою стабільність і думали, що у хабарах спасіння, і це ми помічали владу тільки тоді, коли зменшувалися заробітні плати. Навіть в кризовій ситуації, яка зараз склалася, ми чекаємо, поки нас хтось пожаліє, поспівчуває і допоможе. Шановні, забуваємо, що Бог любить сильних й усміхнених.

Здається, настав час почитати книжки. Світогляд середньостатистичного українця обмежується інформацією про події на Канському фестивалі, або виходом в світ нових моделей телефонів. І то, якщо про це скажуть центральні телеканали. Обираючи між прочитанням кількох сторінок книги й пивком в барі, українець без сумніву надає перевагу другому. Тут не хотілося б образити поліглотів і літераторів, але, якщо у пересічного українця запитати, що ти останнім часом прочитав, то більшість ледь пригадає авторів зі шкільної програми. Може, в деяких випадках перебільшую, але тільки в деяких.

Знаєте чим відрізняється українець від інших іноземців, які виїхали зі своєї країни? Занедбаним світоглядом. Розмова іноземця з українцем більше схожа на монолог. Він говорить – українець слухає (в кращому випадку), а зазвичай подібні розмови ігноруються.  Українець рідко вступить в дискусію з поляком, британцем чи французом по причині некомпетентності, бо анекдот про хохлів, горілку й сало тут «не покатит». Закордоном українець розуміє, що його країну не любить ще хтось, крім нього, що українська мова далеко не друга в рейтингу наймилозвучніших (як це впарювали в школі), і що бідність в його країні – це ніщо порівняно з іншими проблемами в світі.

Так вже вийшло, що в Україні слюсарю Васі ніколи не була цікава тема війни в Сирії, чи епідемії гарячки Ебола в Західній Африці, де теж гинуть люди й тривають війни не один рік, аж поки війна не прийшла в сім’ї його знайомих і рідних. Нам завжди здавалося, що світові біди десь далеко, що з нами цього статися не може. Скільки ми самі цікавилися тим, що відбувається за стінами нашої коробки? Без допомоги мас-медіа. Ми не вміли дивитися далі, бачити більше й ставати кращими й впевненішими в своїй культурі; постійно соромилися походження, вважали Україну слабкою і неконкурентною. У «Бісах» Достоєвський влучно висловився:

«Если великий народ не верует, что в нем одном истина (именно в одном и именно исключительно), если не верует, что он один способен и призван всех воскресить и спасти своею истиной, то он тотчас же перестает быть великим народом и тотчас же оброащется в этнографический материал, а не великий народ. Истинный великий народ никогда не може примириться со второстепенною ролью в человечестве или даже с первостепенною, а непременно и исключительно с первою».

Забавляють мене люди, які акцентують увагу на придбаному за кордоном одязі чи взутті, або набувають авторитету серед знайомих, розповідаючи, як вчилися в Чехії чи Словаччині. Ось тут ремарочка: те, що людина здобуває освіту закордоном, зовсім не свідчить, що вона залишиться при цьому людиною. Навіть, якщо це Кембридж.

Смішно й те, що в Україні вважають крутими експертами всіх, хто приїжджає з-закордону. «О, цей дядько з Німеччини. Треба його послухати. Він щось знає». А той, щось поумнічав, зачасту без сенсу, і в своїх газетах на першій сторінці вже майже герой, що рятує українців. Останнім часом, всім подобається нас «рятувати й підтримувати». Це так прикольно й рейтинги збільшує.

Якось мій викладач доктор Станіслав Фалінський: «Держава не може бути слабою, слаба в ній адміністрація. Сильна держава – та, в якій люди ідентифікують себе зі своєю державою».

Тепер про жіноче. Полювання на хлопця-європейця. По-іншому це не назвеш. Розумію кожну маму, яка хоче вдало видати свою доньку заміж, але давайте відкриємо очі на реальність. Не всі хлопці родилися принцами з «тридевятого царства», десь на Заході Європи чи куди ви там відправляєте свою дитину. Часто зустрічаю українок, блукаючих по світу в пошуках свого кохання. Різного віку. Хтось таки знаходить собі чоловіка, і разом створюють щасливі інтернаціональні шлюби, а хтось – надалі шукає. Так от, завжди дивуюся, як вони відчувають, що воно саме тут, більше на Заході? І до того ж, на всі 100 відсотків впевнені. Те, що останнім часом відбувається з українськими жінками, я називаю безповоротнім культом. «От Галя познайомилася в Інтернеті з французом, він приїхав, забрав її і живуть в шоколаді. Бери приклад, виходь заміж за багатого й їдь закордон». Таке уявлення про шлюб з європейцем: життя в достатку і без проблем. Моя бабуся в таких розмовах ще додає: «Там, може, хоч не бухають». Бухають скрізь: десь більше, десь менше. Просто людина може бути створена для тебе, а може – для когось іншого.  І це аж ніяк не залежить від її географічної приналежності.

Ну і про те, від чого всі наші біди. Без любові й поваги одне до одного – далеко возу не пропхнеш. На разі українська єдність проявляється тільки в ненависті до спільного ворога. На жаль. Ми не вміємо любити слабшого, розуміти сильнішого й співчувати багатшому. Втрачаючи націю, продовжуємо красти, вбивати й обманювати. Помолимося за Україну – і далі вбиваємо.

Якщо ви хоч раз були в церкві, то пригадайте, як проходить служба. Зі свого досвіду: у Сумському Спасо-Преображенському соборі вона схожа на обов’язковий урок в школі, який треба відпрацювати. Натовп людей, шум, галас, черги на сповідь… «Ой, як довго. Треба встигнути на причастя. Женщіна, куди ви претесь, ви за мною, мужчина, ну й шо, шо ви з дитиною, тут всі з дітьми». Канони ніхто не слухає, таке відчуття, що священик читає для хору, а хор співає для священика. Хтось біжить, щоб купити свічку, потім, щоб попасти в чергу, потім треба ж обцілувати всі ікони, тоді ще щось, і зовсім не вистачає часу вслухатися в молитву або подумати, що вас сюди привело. Я колись запитала у священика, навіщо збираються кошти за сповідь. Він не знайшов аргументованої відповіді. На Заході в православних церквах немає чогось подібного, як підставочка для грошей і свічок. У католиків, до речі, теж. Про другі релігії не знаю.

Релігія – підстава всіх підстав. Чим більше дізнаюсь про православ’я, тим більше радію, що я слов’янка. Питання релігії в Україні надалі залишається суперечливим. Хтось вважає себе особливим, бо не вірить в Бога, хтось вірить в іншого Бога, хтось вірить тільки в себе, але чомусь святкує Різдво й Великдень. Різне дива зустрічаються в цьому народі православному. Заздрю країнам, де народи зі своєю вірою вже давно визначилися. Здавалося б, українці – одна з найдуховніших націй, а чомусь цурається себе з цим ідентифікувати. От цього я ніколи не можу пояснити іноземцям.  

…

Виїхати закордон і подивитися на свою країну збоку, це, як піти на довгий час у відпустку, працюючи в місці, яке ти обожнюєш. Ти постійно цікавишся, як там без тебе, слідкуєш за новинами, помічаєш недоліки й переваги всього механізму співпраці, по-іншому ставишся до людей, з якими ти працював, хочеш, щоб вони теж винирнули й побачили ці прогалини, але їх відпустка ще не скоро, а за свій рахунок нині дорого.  

Тому долаємо паніку – і стаємо сильнішими.