Не подруга, не мама і не брат

Вона знає, що я люблю, вона знає, що я ненавиджу. Вона знає, чому люблю, чому саме це ненавиджу. Знає, що мене може налякати, зіпсувати, шокувати, зневірити, зганьбити, ввести в оману, закохати, спровокувати, вбити. Вона впорається зі мною агресивною, злою, занадто радісною, п’яною, зрадженою, егоїстичною, загубленою. Моїм абсурдним вчинкам вона єдина знайде пояснення. Вона найшвидше знайде спосіб мною зманіпулювати й вивести з під контролю. Знає, від чого шаленію й радію до безтями. Вона – небезпечна. Мій особистий агент.  Вона знає мене більше за всіх. Більше за мене.

Нам подобалося кожного року прокидатися 19 грудня на День Святого Миколая. У кожної під ліжком чекав подарунок з цукерками. Ми ховали свої подарунки одна від одної. Щастям було знайти подарунок сестри і під’їдати її цукерки по-тихому. Коли їх ставало менше й менше, починалися підозри. В таких ситуаціях вона ставала уважнішою.

Влітку ми приїжджали в село і грали «в принцес». Серйозних і поважних. З бабусиної хати ми робили королівства: ліжка огороджували якимись коробками, а штори й накидки на подушки використовували, як сукні. Зазвичай королівством моєї молодшої принцеси була відпочивальня бабусі. Гра псувалася, коли бабуся приходила в хату передрімати. Тоді від того, що в королівство потрапили чужоземці, моїй принцесі зробилося смутно.

В дитинстві ми жили в гуртожитку. У нас було двоповерхове ліжко. Я спала на горі, вона внизу. Бувало, мінялися. Кепсько було, коли вночі верхнє ліжко провалювалося на когось знизу. Тоді ми обидві плакали. Чи то від сміху, чи то від переляку.

Перші роки їй не подобалася музична школа. Ходила туди, як більшість дітей, аби тільки закінчити. Вдома вона грала на фортепіано тоді, коли сварилися батьки. Грала голосно. Якщо не допомагало, грала ще голосніше. Якщо знову не допомагало – ми разом йшли з дому. Тоді в її очах я бачила безнадію.

Одного разу по дорозі додому її перестріли «тьолки з району», ті, що тримають типу район, збивають з менших бабло й лупцюють беззахисних. Кастети, біти, всє дєла… Тоді вона вперше зіштовхнулася з реальністю. Прийшла додому розгублена й налякана.

Радість і задоволення їй приносили прості речі. Вона обожнювала вигадувати цікаві подарунки. На мій день народження вона розстелила рулон шпалер з написом «Яна, з днем народження» на стадіоні під нашим будинком. Потім пояснила, що він мав висіти вздовж будинку, але вітер вночі на даху зірвав ті шпалери й заніс сусідам на балкон. Звідти вона їх забрала й постелила на стадіоні. Тоді вона була щаслива.

Якось ввечері на кухні вона запитала: — Ян, навіщо ти п’єш каву?

— Бо мені ще цілу ніч готуватися до екзамену, — відповіла я. — А так, кофеїн допоможе не заснути.

Потім я прилягла на ліжко з конспектом і заснула. Тоді вона чогось не розуміючи була розгублена, а вранці з мене сміялася.

 Я пам’ятаю це, бо в цих спогадах вона виросла. Сильна, незалежна, добра, віддана, зважена й щира. І вже 21-річна…

Колись я могла її сварити, ображати, або найстрашніше, забрати її Кена і Барбі. Тепер мені сваритися з нею соромно.

У нас інші теми для розмов, ніж раніше. Ми безперестанку мріємо про ідеальний світ, справедливість і перевагу світлих сил. Б’ємося об жорстоку реальність, падаємо, сміємося, встаємо й ідемо далі. З нею такий досвід мене не лякає. Та будь-що з нею мене не лякає.

Готова розмовляти з нею годинами, і сон тут зайвий, а час чекатиме. З першим твоїм Днем народження без мене, мій єдиний і вартий щастя сестріш!